Останнім часом, коли статутні капітали господарських товариств формуються біткойнами, а клієнтів юридичних фірм консультують чат-боти, складання та погодження договорів вважається низькокваліфікованою роботою, якою вже давно бездоганно оволоділи усі без винятку представники професії. Тим більший подив викликає те, що, навіть, капітани своїх індустрій використовують в роботі недолугі документи, а автори останніх лише підкреслюють свої хиби, люто відстоюючи їх. В якості прикладів розглянемо типові помилки у формулюванні та застосуванні елементарних умов господарських договорів про відповідальність у розрізі узагальнень судової практики Верховного Суду.

1. «Неустойка (штраф, пеня)» vs. «Неустойка, штраф, пеня».
Своєрідним «червоним плащем» для багатьох учасників переговорних «корид» є вживання терміну «пеня» при формулюванні умов про відповідальність за порушення негрошових зобов’язань. Як би не було прикро нам, цивілістам, але dura lex sed lex – з огляду на приписи статей 179, 193, 230, 231 Господарського кодексу України (надалі – «ГК України»), у господарських правовідносинах пеня не є різновидом неустойки, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання, а самостійною господарською санкцією, яка застосовується за порушення будь-якого, в тому числі і негрошового, господарського зобов’язання (зобов’язання виконати роботу, передати майно, надати послугу). Відповідна правова позиція викладена в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (надалі – «КГС ВС») від 19.09.2019 р. у справі № 904/5770/18 (http://reyestr.court.gov.ua/Review/84420888).

2. Розмір штрафних санкцій: здогадайся сам.
В умовах, коли переговорний процес обмежується жорсткими дедлайнами, його учасники намагаються будь-яким способом «полегшити собі життя». Дійсно, навіщо тупцювати на місці тижнями, «торгуючись» з партнером щодо розміру штрафних санкцій, коли в договорі можна просто зазначити про їх нарахування, відповідно до частини 6 статті 231 ГК України або частини 2 статті 343 ГК України? При цьому власне правові норми мало хто аналізує, а вони, натомість, передбачають, що:

• штрафні санкції за порушення грошових зобов’язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором;
• за прострочку платежу сплачується пеня в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Тобто в наведених законодавчих приписах мова йде не про застосування штрафної санкції у певному розмірі, а про спосіб її визначення. А, відтак, скориставшись таким елементом «юридичної техніки», правових підстав для стягнення штрафних санкцій кредитор не матиме. Відповідна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду (надалі – «ВС») від 10.12.2019 р. у справі № 904/4156/18 (http://reestr.court.gov.ua/Review/87053617).

3. Двічі за одне і те саме порушення.
Чи суперечить одночасне стягнення штрафу і пені з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов’язання за договором, вимогам статті 61 Конституції України? Незважаючи на те, що розгляд цього питання неодноразово знаходив своє відображення в узагальненнях судової практики, воно, на подив, все ще залишається актуальним. Ні, не суперечить, оскільки, як вже було зазначено вище, згідно із частиною 1 статті 230 ГК України штраф та пеня є окремими видами штрафних санкцій, які, за принципом свободи договору, можуть застосовуватися в межах одного виду юридичної відповідальності. Відповідна правова позиція викладена в постанові КГС ВС від 19.09.2019 р. у справі № 904/5770/18 (http://reyestr.court.gov.ua/Review/84420888).

До речі, спірним є питання, чи завжди порушення зобов’язання, за яке застосовується пеня та штраф, є одним і тим самим? Вбачається, що не завжди: наприклад, у випадку, коли пеня застосовується власне за порушення строку виконання зобов’язання, а штраф – за прострочення виконання визначеної тривалості. Очевидно, що саме такою логікою керувався законодавець, який в абзаці 3 частині 2 статті 231 ГК України передбачив, що за порушення строків виконання зобов’язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

4. Проценти річних: три, десять, хто більше?
З приголомшливою впертістю деякі колеги виправляють у запропонованих до розгляду їхнім клієнтам проектах договорів умови про стягнення з боржника, який прострочив виконання грошового зобов’язання, процентів річних у будь-якому розмірі, відмінному від 3%, посилаючись при цьому на норму частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України (надалі – «ЦК України»). Знову ж таки, з контексту правової норми в якості аргументу береться на озброєння лише те, що вкладається в «правову позицію», а словосполучення «якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом» залишається поза увагою. На мою думку, цілком очевидним є прагнення сторони скористатися наданим їй правом збільшити встановлений законом розмір процентів, оскільки в умовах, коли розмір пені за прострочення платежу не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, проценти стають чи не єдиним реальним важелем впливу на боржника.

Щоправда, тут не слід забувати про принципи добросовісності, розумності та справедливості, а також про компенсаційний характер цивільно-правової відповідальності, і не перетворювати господарські санкції на спосіб отримання доходів, що є більш вигідним порівняно з надходженнями від належно виконаних господарських зобов’язань. Якщо відповідальність боржника перед кредитором за неналежне виконання обов’язку щодо своєчасного розрахунку жодними чином не обмежена, а залежить виключно від встановлених договором процентів (штрафу, пені, річних відсотків), то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. В такому випадку суд може зменшити розмір процентів річних. Відповідна правова позиція викладена в постанові ВС від 18.03.2020 р. у справі № 902/417/18 (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/88952210).

5. Інвалютна інфляція.
Оскільки бюджети великого бізнесу, зазвичай, формуються з прив’язкою до іноземної валюти (навіть, якщо відповідні витрати не мають імпортної складової), то за наполяганням керівництва і ціна господарського договору нерідко встановлюється в гривнях з визначенням еквівалента в такій іноземній валюті. Звичайно, кожен підприємець самостійно вирішує, як йому вигідно вести справи, але його юристи мають пам’ятати, що в такому випадку інфляційні нарахування, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України, не стягуються, а втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлюються еквівалентом іноземної валюти. Оскільки індекс інфляції (індекс споживчих цін) – це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, то зазначена норма ЦК України щодо сплати заборгованості з урахуванням установленого індексу інфляції поширюється лише на випадки прострочення виконання грошового зобов’язання, яке визначене договором у національній валюті – гривні, а не в іноземній або в еквіваленті до іноземної валюти, тому індексація у цьому випадку застосуванню не підлягає. Відповідна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 07.07.2020 р. у справі № 296/10217/15-ц  (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/90458917#).