Одним із способів реалізації своїх прав є вчинення правочинів. При вчиненні правочину невід’ємною частиною процесу є перевірка здатності особи своїми діями набувати права, обов’язки та самостійно реалізовувати їх.
Нерідко до та після вчинення правочину дієздатність особи піддають сумніву, коли правочин хоче вчинити або вчинила особа похилого віку чи коли особа мала певну психічну хворобу (перебувала на диспансерному обліку), яка могла впливати на рівень усвідомлення нею своїх дій.
Для того щоб розвіяти такий сумнів особу просять надати довідку, що вона не страждає на психічний розлад, який може вплинути на її здатність усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними.
Однак навіть попри таку довідку вчинення правочинів вищеназваною категорією осіб часто породжує спори про визнання правочину недійсним на підставі того, що на момент укладення правочину особа не усвідомлювала значення своїх дій (підстава - стаття 225 Цивільного кодексу України).
Чи є така довідка обов’язковою та хто, кому і що має доводити в такій ситуації, спробуємо розібратися. Законодавством України закріплено презумпцію психічного здоров’я, яка припускає, що кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбаченому законами України.
У теорії права презумпція визначається як закріплене в законі припущення, котре без доказів вважається істинним, допоки його неправдивість не буде безспірно доведено.
Також сам факт, що особа хворіє на якусь психічну хворобу не є доказом того, що в момент укладення правочину така особа не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними, адже навіть медична наука передбачає етап ремісії хвороби (період значного ослаблення хвороби). Однозначної позиції у цьому питанні дотримуються суди.
Так Верховний Суд неодноразово у своїх рішеннях зазначав, про те, що підставою для визнання правочину недійсним на підставі статті 225 Цивільного кодексу України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях щодо психічного здоров’я особи.
Отже, коли для вчинення особою правочину вимагається довідка про її психічне здоров'я, потрібно пам’ятати, що доказування потребує саме психічна вада особи, більш того, визначну роль грає вплив психічної вади особи на рівень усвідомлення нею значення своїх дій саме на момент укладення правочину.
Тому обов’язок доказування того, що особа не може або не могла в момент укладення правочину усвідомлювати значення своїх дій покладається на ту сторону, яка про це заявляє.