Статтею 27 Конституції України встановлено обов’язок держави захищати життя людини. Ця ж стаття передбачає і право людини на захист свого життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань.
В умовах сьогодення очевидно, що держава на жаль не в змозі як слід захистити життя своїх громадян. І тут в пригоді громадянам стає право на самозахист. Однак, і тут не все просто.
Якщо ви не майстер спорту з бойових мистецтв, то без зброї вам буде практично неможливо здійснити ефективний захист себе та інших людей від умовного нападника. Проте навіть якщо у вас є зброя, це не убезпечить вас від можливих неприємностей з боку держави в майбутньому.
Питання правового регулювання зброї та самозахисту перетинаються і часто носять досить суперечливий характер. Залишається тільки здогадуватися чому протягом майже тридцяти років незалежності ці питання не було чітко врегульовано.
До сьогоднішнього дня в Україні відсутній окремий закон про зброю, який би врегулював статус зброї, зокрема вогнепальної, а також порядок її використання та застосування для самозахисту. За відсутності такого закону ці питання фрагментарно регулюються різними підзаконними нормативними актами, як наприклад Інструкція «Про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної, холодної і охолощеної зброї...», що затверджена наказом МВС № 622 від 21.08.1998 р.
Питання «легалізації» зброї особливо гостро постало після початку бойових дій в Україні у 2014 році. Однак, лише у 2020 році до Верховної Ради України було подано відповідний проект закону. Станом на початок 2021 року в парламенті було вже два законопроекти про зброю - № 4335 та № 4335-1.
Вказані проекти зазнали чимало критики і небезпідставної, оскільки містили чимало недоліків. Особливо гострої критики зазнали положення щодо використання зброї для самозахисту. Одним з проектів, наприклад, було передбачено можливість використання зброї крім тирів і стрільбищ лише в межах місця її зберігання. Тобто, використати власну зброю для самозахисту я можу лише в своєму будинку і ні в якому разі цього не можна робити на подвір’ї.
Попри такі недосконалі норми ці законопроекти все таки заповнили б значну прогалину в українському законодавстві та принесли б визначеність у можливості використанні зброї. Однак, не так сталося як гадалося – 04.03.2021 р. Верховна Рада провалила голосування по обох законопроектах. Більше того, ВР навіть не прийняла рішення про їх направлення на доопрацювання, тобто, на цих проектах можна ставити жирний хрест, а інших проектів поки не подано.
Разом з тим, в березні цього року через корупційні зловживання було призупинено діяльність дозвільної системи в структурі МВС, що видавала дозволи на вогнепальну зброю. Тобто, тепер ніхто не може ні придбати зброю, ні її оформити, ні продовжити дозвіл на зброю. Враховуючи вказане та провал голосування за законопроекти, на сьогоднішній день в Україні зброя майже поза законом.
Такий стан речей не може радувати, адже в судах розглядаються чимало справ щодо незаконного зберігання чи використання зброї. Багато подібних справ виникає якраз через відсутність однозначного законодавчого регулювання.
Так, частина 1 статті 263 Кримінального кодексу України передбачає відповідальність за носіння, зберігання, придбання, передачу чи збут вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів, вибухових речовин або вибухових пристроїв без передбаченого законом дозволу.
Як видно з диспозиції вказаної статті, умовою її застосування є наявність чи відсутність передбаченого законом дозволу. Саме цей момент, попри здавалося б свою однозначність, є причиною чималої кількості кримінальних проваджень. При цьому, правоохоронці мають своє бачення визначення поняття «передбачений законом дозвіл», який очевидно на їхню думку означає «передбачений Інструкцією (що затверджена наказом МВС № 622 від 21.08.1998 р.) дозвіл».
Тривалий час судова практика з цього питання була достатньо неоднозначною. З огляду реалії українського судочинства, більшість вироків у подібних справах все таки були обвинувальними, однак були і виправдальні вироки. Навіть позиція Верховного суду тривалий час не була чіткою і нерідко рішення приймалися на користь підсудного.
Суть цієї неоднозначності полягає якраз у трактуванні поняття «передбачений законом дозвіл». В одних випадках суди під таким законом передбачали все наявне законодавство у цій сфері і тоді вирок був обвинувальним. В інших випадках виносили виправдальний вирок, оскільки суд вважав, що під законом мається на увазі саме закон України як акт, що прийнятий Верховною Радою України, а оскільки такого в Україні нема, то і кримінальної відповідальності не може бути.
З огляду на таке різне трактування судами вказаного положення Кримінального кодексу, 3 липня 2019 року Великою Палатою Верховного Суду було прийнято постанову у справі №288/1158/16-к, в п. 71 якої передбачено наступне: «Велика Палата Верховного Суду погодилась із висновком Касаційного кримінального суду, що у розумінні ст. 263 КК під «передбаченим законом дозволом» на поводження зі зброєю варто вважати дозвіл, що може бути встановлений будь-яким нормативно-правовим актом, у тому числі підзаконним». Таким чином, на даному етапі в цьому питанні можна поставити крапку.
Отже, як видно самозахист за допомогою зброї в Україні не така вже й легка справа. В даному випадку потерпілий досить легко може набути статусу підозрюваного. Однак, в будь-якому випадку застосування чи незастосування зброї для самозахисту – це вибір, який кожен повинен робити свідомо і відповідально.