У жовтні минулого року, аналізуючи реалізацію державної стратегії боротьби за легалізацію зайнятості населення, ми критично оцінили один з її інструментів – Порядок здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 26.04.2017 р. № 295 (надалі – «Порядок»), як такий, що суперечить вимогам законодавства України та створює сприятливе підґрунтя для зловживань зі сторони контролюючих органів, і наполегливо рекомендували підприємцям відстоювати свої права в суді (https://bit.ly/2I1FtXR).

Нас не може не тішити, що вітчизняний бізнес у цьому питанні зволікати не став, а суд – знайшов волю і натхнення у ньому розібратися та сприйняти аргументи юристів!

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 14.05.2019 р. у справі за № 826/8917/17, постанову Кабінету Міністрів України від 29.04.2017 р. № 295 «Деякі питання реалізації статті 259 Кодексу законів про працю України та статті 34 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», якою затверджено вищезгаданий Порядок, визнано нечинною.

Передусім, суд керувався висновком про суттєве порушення Урядом порядку підготовки та ухвалення оскаржуваної постанови, як регуляторного акту. Так, за результатами розгляду її проекту Державна регуляторна служба тричі приймала рішення про відмову в його погодженні, оскільки розробниками не було враховано численні принципові зауваження, та зверталась до Кабінету Міністрів України з проханням не допускати розгляду та схвалення регуляторного акту. Незважаючи не це, за відсутності рішення Державної регуляторної служби про погодження проекту оскаржуваної постанови, його було подано на розгляд Уряду.

Крім того судом було враховано, що оскаржувана постанова за своєю суттю також суперечить вимогам законодавства, зокрема:

1. безпідставно поширює норми Конвенції міжнародної організації праці № 81 1947 року про інспекцію праці у промисловості і торгівлі та Конвенції Міжнародної організації праці №129 1969 року про інспекцію праці в сільському господарстві № 129 на відносини, які такими Конвенціями не регулюються;
2. не розмежовує коло суб’єктів господарювання, на яких розповсюджуватимуться особливості порядку контролю, визначені з урахуванням положень зазначених вище Конвенцій, та тих, перевірки яких здійснюватимуться в загальному порядку;
3. безпідставно наділяє повноваженнями на здійснення державного нагляду (контролю) виконавчі органи міських рад міст обласного значення та об’єднаних територіальних громад, яким законами таких повноважень не надано.

За результатами розгляду справи суд постановив, що наведені вище порушення безумовно мають своїм наслідком визнання оскаржуваної постанови нечинною.

Беззаперечно, крапку у справі ставити ще зарано, однак, ми не полишаємо надій на її вирішення в інтересах українських роботодавців.